Я добре пам’ятаю свій перший бій на Донеччині. Тоді здавалося, що повітря саме знає — зараз почнеться. Стояла напружена тиша, така, що дзвеніло у вухах. Ми були в окопі, ще затемна, і я ловив себе на думці, що рахую власні вдихи, аби не дати страху взяти гору.

Коли почався обстріл, земля здригнулася так, ніби хтось намагався вирвати її з-під ніг. Перший вибух змусив мене пригнутися інстинктивно, другий — уже свідомо. Серце калатало шалено, руки тремтіли, але я стискав автомат так міцно, ніби він був єдиною опорою в цьому хаосі.

Я пам’ятаю крики командира, короткі накази, рухи побратимів. Усі діяли швидко, без зайвих слів. У той момент я зрозумів, що страх є у кожного, але ми не маємо права дати йому керувати нами. Кулі свистіли над головою, а час ніби розтягнувся — кожна секунда здавалася хвилиною.

Найстрашніше було усвідомлення, що це не навчання. Тут немає кнопки «стоп». Тут або ти, або тебе. І саме тоді в голові з’явилася чітка думка: я тут заради дому, заради рідних, заради України. Ця думка дивним чином додала сил і ясності.

Коли бій закінчився і настала тиша, я довго сидів у окопі, важко дихаючи. Я був живий. Поруч були мої побратими — втомлені, закопчені, але живі. Тоді я зрозумів: мій перший бій на Донеччині змінив мене назавжди. Я вже ніколи не буду колишнім, але тепер точно знаю, за що і за кого стою.