Минув час, але той бій на Донеччині й досі живе в моїй пам’яті. Не як суцільний гуркіт вибухів, а уривками — запах сирої землі, важке небо, погляди побратимів, у яких не було зайвих слів. Тоді я ще не до кінця розумів, як війна змінює людину, але вже відчував — назад колишнім не повернуся.

Пам’ятаю, як сидів у окопі й слухав тишу перед боєм. Вона була тривожною, ніби сама земля затамувала подих. Коли почався обстріл, страх накрив хвилею, але згодом відступив, залишивши місце зосередженості. Ти просто робиш те, що маєш робити. Думаєш не про себе — про тих, хто поруч.

Після бою ми довго мовчали. Кожен був у своїх думках. Я тоді вперше по-справжньому відчув ціну тиші й життя. Усвідомив, наскільки крихким є кожен день і наскільки важливо мати поруч людей, яким довіряєш більше, ніж собі.

Ці спогади не про героїзм. Вони про страх, витримку і відповідальність. Про Донеччину, яка стала частиною мене. Про війну, яку не забувають, навіть коли вона відходить у минуле.